Нинішня криза була спрогнозована 30 років тому.

Для більшості обивателів нинішня економічна криза – грім серед ясного неба. Проте дослідження, які доводять, що логіка розвитку світової економіки приведе людство до глобальної кризи, з’явилися ще на початку 70-х років минулого століття. Називалися і зразкові дати катаклізму – перші десятиліття цього століття.

У шістдесятих роках минулого століття західні країни серйозно потурбувалися про витрати, з якими пов’язане масове виробництво: залиті нафтою пляжі, зміг над мегаполісами, перетворення великих європейських річок у стічні канави здавалося надто важкою платою за блага масового споживання. У 1968 році група промисловців,
політиків та вчених створила організацію, названу за місцем розташування штаб-квартири Римським клубом, завданням якої стало залучення громадськості до глобальних проблем.

Творці Римського клубу – благо кошти це дозволяли – провели серію досліджень із залученням видатних учених та використанням передових методик.

криза, пророцтва

Катастрофу передбачила машина.

Вже сама назва першої доповіді Римського клубу — «Межі зростання» — не віщувала нічого доброго, а його зміст і зовсім викликав шок. Автори “меж” – група вчених під керівництвом Денніса Медоуза, – вирішили створити кібернетичну модель розвитку людства, для цього відокремили п’ять основних глобальних процесів – швидку індустріалізацію, зростання чисельності населення, дедалі більшу нестачу продуктів харчування, виснаження запасів невідновлюваних ресурсів та деградацію навколишнього середовища – та змоделювали їх розвиток за допомогою комп’ютера.

Відповідь безпристрасної машини звучала, як вирок: у недалекому майбутньому на людство чекає катастрофа. За існуючих тоді темпів приросту населення понад 2% на рік і зростання промисловості в 5-7% на рік, вже в перші десятиліття XXI століття сучасна цивілізація підійде до меж розвитку: мінеральні ресурси будуть вичерпані, забруднення довкілля стане незворотним, людство чекає раптовий і неконтрольований спад чисельності населення та падіння обсягів виробництва.

Останні тези в перекладі з наукоподібної мови на загальнодоступну, означають: мільйони людей загинуть внаслідок техногенних катастроф, спонтанних соціальних конфліктів, спричинених економічними кризами та нових пандемій, ще невідомих науці хвороб.

Для запобігання катаклізму автори пропонували концепцію так званого «нульового зростання» за принципом: нове лише замість старого, що вибуває. Наприклад, нова машина тільки замість старої, що вийшла з ладу, плюс, повсюдний контроль народжуваності – не більше двох дітей у сім’ї, та обмеження споживання.

Робота Медоуза справила ефект бомби, що розірвалася. Ще б пак, «Межі зростання» ставили під сумнів основи західних економік, а концепція «нульового зростання» суперечила самій логіці індустріального суспільства, коли споживання та попит постійно стимулюють одне одного.

Бідолашному населенню країн, що розвиваються, «нульове зростання» теж не обіцяло нічого доброго: наприклад, житель радянської комуналки був би приречений прожити в ній до кінця своїх днів, а китайський селянин з бідної провінції все життя опалювати свою халупу гноєм і сухостоєм.

«Істина народжується, як брехня»?

Чи варто говорити, що «Межі зростання» зазнали запеклої критики. Головне, в чому звинувачувалися автори дослідження, — у тому, що, взявшись прогнозувати майбутнє, вони не заклали у програму можливих шляхів вирішення проблем. Справді – це визнавали автори «меж» – запропонована ними модель далека від ідеальної.

Проте викладки опонентів із табору оптимістів грішили неточностями анітрохи менше. А головне, «оптимістичні сценарії», на перевірку, були не набором чудових і благих побажань. Чудовий порятунок обіцяла, наприклад, концепція так званого пост індустріального суспільства, яка наскільки нагадує «світле майбутнє», як його малювали ідеологи комунізму.

Так, неодмінною умовою побудови комунізму в СРСР та постіндустріального суспільства на Заході був безпрецедентний науково-технічний прорив, внаслідок якого з’являться технології, здатні вирішити весь сонм соціально-економічних проблем (наприклад,
перекласти на плечі машин важку та «брудну» роботу) та екологічних проблем.

У результаті еліти розвинених країн вважали за краще жити, враховуючи закладені межі, і зростати, доки не буде досягнуто природних кордонів у надії на технологічний стрибок, який дозволить подолати їх.

криза

Глобальний самообман.

З другої половини 80-х років розмови про глобальну кризу стрімко пішли на спад. Оптимісти заговорили про подолання глобальних проблем, а автори низки публікацій стали запевняти, що західні країни вже побудували світле постіндустріальне майбутнє.

На перший погляд, це було схоже на правду – середній клас Європи та Америки здебільшого зайнятий у невиробничих сферах – фінанси, маркетинг, наукові розробки.
Але насправді еліти розвинених країн відповідно до логіки ринку пішли шляхом найменшого опору – просто перенесли найбрудніші і трудомісткі виробництва в країни, що розвиваються, а непрестижну і брудну роботу у себе вдома переклали не на машини, а на мігрантів з тих же країн, що розвиваються. – Це виявилося дешевше.

Але, як показала практика, вирішити глобальні проблеми в окремо взятій, нехай і дуже розвиненій країні не виходить. Звичайно, в колись майже неживій чеській Влтаві або німецькому Рейні тепер живуть десятки порід риб, проте екологічна криза, подолана на Заході, тепер назріває в країнах економічної периферії.

Те, що він вийде за межі «складальних цехів» стало очевидним, коли кілька років тому по Амуру розлилася величезна бензольна пляма. З ресурсними обмеженнями все ще очевидніше: де б не знаходився завод чи фабрика, що працює на світовий ринок, на виробництво одиниці товару потрібна певна кількість ресурсів.

І наостанок, щоб утримувати під контролем розсіяне світом виробництво, знадобилася витончена фінансова система, яка згодом почала жити своїм життям, сформувавши так звану «фіктивну економіку», коли прибуток фінансових інститутів вже не залежить від реального виробництва, а отримується шляхом складних фінансових операцій.

Це породило велику кількість диспропорцій у світовій економіці – інвестиції у фінансовий ринок набагато перевищили інвестиції в основний капітал підприємств, а кошти, накопичені у «фінансовій бульбашці», багато разів перевершили ті, що оберталися в реальній економіці.

У результаті спроба законсервувати проблему все одно призвела до краху: фінансова система, дійшовши до своїх меж зростання, дала збій, що став початком нинішньої економічної кризи.